“Позитивне мислення не працює” -
кому це знати, як не мені.

Коли я зробив з нього вежі та танки,
чугунні ворота,
та вхід через сотні паролів,
не просто набори із літер та цифр, -
є коди із запахів, дотиків, співу,
й гнучкий лабіринт.

Я сам собі років із трьох обіцяв,
що більше ніколи не буду всміхатись,
і далі всміхався все більше і більше.
Без приводу жити, прокинутись зранку
та маска із довбаного позитиву
працює без збоїв: під нею ще десять
(як треба - й 15). “Все буде окєй”.

“Історії успіху - тільки завіса” -
це теж непогано.
В завісі краплини з легкої отрути,
вона не смертельна - скоріше на відляк.
То все для відвернення того жахіття
з кімнат, від яких я і сам забув коди.

В одній дуже слизько, і гидко, і мерзло,
там купа розбитих люстерок та вікон,
і дивна скалічена чимось дитина
уважно вдивляється в скалки навколо,
чогось зашиває себе по-живому,
хоч ран і не видно.

Ось в іншій кімнаті чудовисько-монстр
кричить “Як ти вийдеш, то будеш побитий”.
Там я дістаю пістолет і стріляю,
так вперше нарешті трапляється диво
із крові та сліз.

У третій кімнаті мій друг мені каже:
“Як скажеш щось зайве,
знайду тебе потім,
поцілю у голову,
просто мовчи”.
І я застигаю, не смію ні бігти,
Ні щось видихати.
Я знаю, він мертвий, та він повертається,
ніби живий.

Ще сотні тривожно-панічних картинок
ховають кімнати з пастками на вході.
Ті блимають ввічливо: “217”,
“А я ось твоя 1408,
пограймо? Заходь”.
Я знову сміюсь, відкриваючи очі,
шукаю веселі безглузді картинки
та вішаю мем.
#цирь #вірші